#ilatanka_reading
Дім Терези

Зізнаюся. Мені й досі страшно читати сучасну українську літературу. А раптом… Нудно? Награно? Невміло? От і «Дім Терези» Ольги Деркачової я починала читати з острахом. І дарма.

Цю історію я проковтнула дуже швидко. Про що вона? Про буденне життя, у якому є втрата, самотність, біль, жорстокість, насильство, зрада. Однак усе не так безнадійно, адже поміж нас є такі люди, як Тереза. Вони «зігрівають» навіть у найхолодніші миті, коли страшно, сумно, самотньо. Своїми обіймами.

Читаючи «Дім Терези», я не відчувала фальші чи гри на актуальності. Так, один із персонажів – чоловік, який щойно повернувся з АТО, де втратив не просто руку, а справу життя – малювання. І я розумію, що авторка вводить його в сюжет не для того, щоб бути в тренді. Ні, він тут є, бо це зараз правда життя, навіть, якщо ми часом забуваємо, що війна триває.

Взагалі ця історія з маленьких історій надихнула мене подумати про багато речей, зокрема про «нормальність». Про те, як часто ми з висоти своєї зарозумілості ділимо інших людей, їхні думки та вчинки на нормальні й ненормальні. Про те, що ми всі прагнемо щастя, хоч і часто дуже різного. Про те, як інколи важко починати спочатку, але треба…

Можливо, не шедевр, але хороша книжка. Щира.

«Ви коли закохуєтеся, робите чоловіка центром свого всесвіту. Не треба. Це занадто. І відповідальності забагато. Центром всесвіту бути важко, неможливо, нестерпно, тож дарма ви потім дивуєтеся, що ми не виправдали ваших надій та очікувань…».

«Відпустити – не означає забути. Відпустити – значить йти далі, не хапаючися за привидів минулого».

«У своїх проблемах люди, як правило, звинувачують інших людей або минуле. Із людей – тих, хто найближче, із минулого – те, що найдалі». 

  • Книжкова полиця 2018: 22/100
  • Жанр: сучасна українська література
  • Тематика: самотність, нове життя
  • Кількість сторінок: 192
  • Час на прочитання: 3 дні
  • Моя оцінка: 8/10

 P. S. Ви давно когось міцно обіймали? А чого ви чекаєте?

Коментарі (0)