#укрліт_НЕ_нудно
Софія Андрухович «Амадока»

Цей роман міг стати улюбленим. І для цього було стільки підстав!

Сильний початок. Є Богдан, який повертається з російсько-української війни. Без живого місця на тілі. Без обличчя. Без пам’яті. Є Романа, яка впізнає його по губах і намагається перелити в нього пам’ять. Є професор, який посварився з сином, має дружину при смерті, а в пам’яті — бентежне кохання до Зої.

«Може, то був найкращий період її життя. Може, забуття зробило її щасливою, звільнило від тягаря. Про тебе, натомість, такого не скажеш. Пам’яти ти позбувся, але її вага залишилась. У всіх по-різному».

Поєднання теперішнього і минулого. Романа показує Богдану фотокартки й розказує про його родину. Перед нашими очима розгортається історія дівчини Уляни та єврейського хлопця Пінхаса, які любили одне одного, але належали до різних світів.

«Світ впорядкований, і впорядкований він, на щастя, не людьми. Цей порядок мудрий і єдино можливий. Якщо його не порушувати, людина житиме в щасті та спокої, на радість собі й іншим. Є речі, в яких начебто й не закладено нічого злого, але вони просто неможливі, їх не можна допускати. Є стежки, яким не можна перетинатися. Є світи, які можуть існувати лише відокремленими один від одного».

Надважлива тема. Авторка пише про пам’ять. Індивідуальну й національну. Ми багато забули. Десятиліття радянської пропаганди не пройшли марно. Нам треба набратися сміливості й усвідомити незручну правду, зокрема про Голокост і Другу світову війну. Українці були не лише жертвами й визволителями. Українці мовчали, коли їхніх сусідів убивали. Серед українців були зрадники і кати. Ми мало знаємо про Розстріляне Відродження – пам’ять про них зникла, як таємниче озеро Амадока.

«Іншим людям було простіше: вони розуміли, що нічим не зможуть допомогти — от і не рипалися. Ворухнешся — і голову тобі відстрілять... Дихнеш — і тебе звинуватять, що допомагаєш полякам. Дихнеш — і поб’ють, що співчуваєш євреям. Дихнеш — і розстріляють, що чекаєш на росіян. Дихнеш — і заріжуть, бо підтримуєш бандерівців. Або через те, що не підтримуєш».

«Дім, пам’ять, історія, ґрунт: необхідна опора, відповідь на запитання, осердя людської приналежности — чи обмеженість, в’язниця, атавізм, перешкода для руху і справжньої свободи людської індивідуальности?»

«У намаганні зберегти життя орієнтуватися варто було на невиразність. Але не на пасивну невиразність, а на невиразність бадьору, інфантильно-оптимістичну, невигадливо-дзвінку. Людям, які ще не встигли оговтатися від Першої світової війни, майже відразу опинившись у вирі революції та більшовицько-української війни 1917-21 років, які зазнали голоду у містах у 1920-х роках і масового голодного вимирання в українських селах у 1932-33, за радянських умов було заборонено говорити й осмислювати пережитий досвід. Оплакувати загиблих, називати власні горе, страх, відчай, зневіру було небезпечно; всі ці неперетравлені емоції варто було якнайглибше ховати навіть від себе самих, не допускаючи на них навіть натяку».

Майстерність авторки. Софія Андрухович — Письменниця світового рівня. Відчувається, як глибоко вона дослідила тему, як тонко пропрацювала сюжет. Її мова — вишукана й водночас природна. Вона малює словом — я чітко бачила героїв, сиділа з ними поруч і розглядала фотокартки. І багато плакала.

«У критичних обставинах свідомість починає викривлятися. Те, що вчора здавалося неприпустимим, сьогодні сприймається як належне».

Що ж не так?

Ох. Попри весь захват, який я відчувала, читаючи перші частини... Роман мене не розчарував, але засмутив.

Мене засмутила надмірність. Авторка під однією обкладинкою помістила обсяг, якого б вистачило на принаймні дві історії. У найцікавіший момент я відчула, що в мене відібрали художню книжку й дали іншу — нонфікшн на тему, яка мене насправді чіпляє. В. Домонтович і Розстріляне Відродження. Але... Чому все відразу? Фікшн і нонфікшн? Сковорода, Пінзель, Баал Шем Това... і ще десятки письменників?

Мене засмутила недосконала робота редактора. Розумієте, коли читаєш ТАКИЙ текст, ТАКОЮ мовою, то огріхи — лексичні помилки, тавтологію, повтори — на контрасті помічаєш ще дужче.

Так, ця книжка не стала улюбленою, але я раджу її прочитати. І чекаю на наступний роман авторки.

Коментарі (0)