Хто вони — «Нормальні люди» ірландської письменниці Саллі Руні?

Маріанна — донька заможної родини, яка з дитинства знає, що таке фізичне й моральне насильство.

Коннел — єдиний син матері-одиначки, яка працює прибиральницею в матері Маріанни.

Вона — інтелектуалка й дивачка, з якої насміхаються в школі, але їй байдуже — вона знає, чого варта.

Він — популярний і розумний красунчик, який дуже переймається тим, хто і що подумає.

Спочатку вони навчаються в одній школі, потім — у коледжі.

Вони сходитимуться й через непорозуміння розходитимуться. Їхні статуси в суспільстві змінюватимуться. Вони пробуватимуть різні стосунки між собою й з іншими, щоб зрештою... [читайте].

Зізнаюся, історія мене захопила, але я не відразу зрозуміла, у чому її унікальність. Чому про Саллі Руні говорять як про голос міленіалів? Чому це не просто чергова мелодрама?

А потім зрозуміла. Авторка пише про сучасне, а неідеалізоване перше кохання.

Багато з нас досі хочуть жити в парадигмі «закохалися, одружилися, народили дітей і жили довго та щасливо». Інакше — трагедія. Згадайте класику — «Ромео і Джульєтта» Шекспіра. Кінець першого кохання — кінець.

Та як відбувається зараз? Перше кохання, перше глибоке переконання, що «створені одне для одного» далеко не завжди закінчується шлюбом. Воно, безумовно, впливає на нас, часом навіть визначає подальше життя, але минає. Це болить. Це — справжня драма, але все ж не трагедія. І авторка нагадує, що це нормально.

«Мене б і тут не було, якби не ти.

Це правда, думає вона, не було б. Був би в цілковито іншому місці, мав би інакше життя. Навіть інакше поводився з жінками, різнилося б і його уявлення про любов. І сама Маріанна була б абсолютно іншою людиною. Чи стала б вона щасливою? Яким би було це щастя? Усі ці роки вони нагадували дві маленькі рослинки, які ділили між собою ґрунт, проростали одне в одного, звиваючись, щоб звільнити місце, займаючи незручні положення. Але зрештою вона дещо для нього зробила, подарувала можливість нового життя, і їй завжди буде добре від згадки про це».

Руні має особливу манеру написання: тут між прямою й непрямою мовою немає кордонів — «». Мабуть, через те, що тут говорять не лише слова, для цих двох говорить усе: погляд, вираз, жест.

Тонко. Чуттєво. Щемко. І нічого зайвого.