Тиждень думала, як розповісти про роман «Про жінок і сіль» Ґабріели Ґарсіа.
⠀
Вона насправді особлива.
⠀
Така тоненька — менш ніж 200 сторінок — і стільки вмістила. Дві родинні історії, що дивним чином переплелися в сучасному Маямі. П’ять поколінь жінок із Куби та мати й донька з Сальвадору.
⠀
Правда, мушу відразу попередити — це не зовсім класична родинна сага. По-перше, історія розгортається нелінійно. Ми читаємо окремі «клаптики» — історії Кармен і її доньки Джанет, її матері Долорес, її прабабусь Сесілії та Марії Ізабель, а також історії Ґлорії та Ани. По-друге, ми дізнаємося далеко не про все, що їм довелося пережити, багатьох пазликів бракує.
⠀
Такі складні теми — кривава історія Куби, насильство в родині, вимушена еміграція, наркотична залежність — і так легко читається.
⠀
Такі чутливі питання — материнство, яке дарує не тільки радість, а й відповідальність та неможливість запропонувати більше або всюди підстелити, вберегти…

«Вибач, що не можу запропонувати більше, Ано. Не існує законів, за якими одні народжуються в хаосі, а інші не знають навіть миті, коли здається, що жити далі — необдумана ставка. Це лотерея, Ано, чиста випадковість. Монета випала — і ми народжуємось».
⠀
Чи все мені сподобалося? Ні.

Мені хотілося глибшого розкриття кожної з героїнь.
Дещо штучним видалося вплітання історії Ани й Ґлорії.
Здається, є збій у роках, а це не полегшує сприйняття клаптикової історії.
⠀
Попри все загальна картинка в голові склалася. І головне — авторці вдалося викликати в мене емоції й спонукати до роздумів.
⠀
Я читала й ставила себе то на місце доньок, то на місце матерів… І запитувала себе — а що б зробила я? Не завжди мала відповідь.
⠀
Ще подумалось — ми не вибираємо…
батьків…
країну…
час, у який народжуємося.
⠀
Але ми завжди маємо вибір:
мовчати чи говорити…
терпіти, тікати чи боротися…