#книги
Ідеальний книжковий серіал для літа

Ось і закінчився мій улюблений книжковий серіал цього року – я дочитала останню сторінку «Неополітанських романів» італійської письменниці Елени Ферранте. Книжки «Моя неймовірна подруга», «The story of a new name», «Those Who Leave and Those Who Stay», «The Story of the Lost Child» я не прочитала, а проковтнула майже одна за одною. Лише інколи хотілося зробити паузу, щоб довше посмакувати. Це романи про переплетені долі Лену й Ліли – з дитинства й до самої старості. Вони змалку дружать, змагаються, підтримують і мотивують, захищають і змушують страждати одна одну. У їхній незвичайній дружбі є все: любов, довіра, обожнювання, заздрість.

Перша книжка – «Моя неймовірна подруга» – розповідає про їхнє дитинство в 50-ті роки минулого століття в провінційній Італії. Лену або Елена Греко, від імені якої авторка розповідає всю історію, – «сіре мишенятко», дуже невпевнена у своїх здібностях. Вона хоч і добре навчається, але для цього їй доводиться докладати багато зусиль. Ліла, Ліна або Рафаелла Караччі – яскрава, надзвичайно розумна, талановита й рішуча. Вона може швидко вивчити іноземну мову, написати дитячий роман і навіть придумати модель взуття. Вони зростають у рівних умовах, їхні батьки – звичайні роботяги. Однак наприкінці першої частини їхні дороги вперше розходяться – одна з них у 16 років вирішує вийти заміж, а інша – продовжити вчитися.

Але це тільки початок. Їх об’єднує настільки сильний зв’язок, що їхні стежки постійно розходитимуться й переплітатимуться знову. У наступних книжках – «The story of a new name», «Those Who Leave and Those Who Stay», «The Story of the Lost Child» – на них чекають чимало випробувань, злети і падіння, кохання й зради. У результаті одна стане досить успішною письменницею, а інша – програмісткою.

Чому ці книжки так захоплюють? Лену й Ліна – обоє не ідеальні. Вони помиляються. І так, що я часом думала «Ну як так можна? Ну що ж вона робить?». Вони виходять заміж, народжують дітей, кидають виклики загальноприйнятим нормам, кидають своїх чоловіків. При цьому весь час вони озираються одна на одну. І це все на тлі протистояння між бідними й багатими, жахливої нерівності між чоловіками й жінками, боротьби за право отримати освіту, домашнього насильства, а ще роздумів про політику, фемінізм, життя робітничого класу, складності виховання дітей.

Сторінка за сторінкою я прожила з ними все їхнє життя, аж поки одна з них повністю не зникла, не розчинилася, як вона того завжди хотіла.

Як ви вже зрозуміли, мені «Неполітанські романи» дуже сподобалися. І не тільки мені, вони здобули славу в багатьох країнах світу. Їх оцінила навіть Гіларі Клінтон, яка назвала першу частину гіпнотичною. Після цього з’явилися чутки, що під псевдонімом Елени Ферранти ховається власне Клінтон, а все тому, що Ферранте ніхто не бачив, яка вірить, що після публікації книжки не потребують більше свого автора. Ось так…

“Of course, the explanation was simple: we had seen our fathers beat our mothers from childhood. We had grown up thinking that a stranger must not even touch us, but that our father, our boyfriend, and our husband could hit us when they liked, out of love, to educate us, to reeducate us.

“Each of us narrates our life as it suits us.”

“Every intense relationship between human beings is full of traps, and if you want it to endure you have to learn to avoid them. I did so then, and finally it seemed that I had only come up against yet another proof of how splendid and shadowy our friendship was, how long and complicated Lila’s suffering had been, how it still endured and would endure forever.”

P. S. Першу частину я читала українською, але постійно «спотикалася» через жахливий-жахливий переклад КСД, а решту вже англійською – і це була справжня насолода.

Коментарі (0)