#книги
Сергій Жадан «Інтернат»

Що сказати про новий роман Сергія Жадана «Інтернат»? Пройняло. І на цьому можна було б закінчити відгук, але ж вам, мабуть, цього не достатньо. Спробую й сама розібратися, що мене так зачепило.

Головний герой? Та ні. Насправді Паша – не такий уже й герой. Принаймні так спочатку здається. Він – просто «бюджетник», учитель української мови, що після уроку говорить російською. Його не цікавлять вибори чи політика. Лінія фронту ось-ось наблизиться до його містечка, а він ще не визначився, хто для нього «наші».

«Паша пробував усіх заспокоїти, пояснював, говорив щось про трудову книжку (чорт, про трудову книжку!), про навчальний рік, говорив, що їм боятися в будь-якому разі немає чого, що вони тут ні до чого, вони нікого не підтримують, Паша просто вчитель, просто вчитель, повторював він, мовби вибачаючись за це, просто вчитель, все інше його мало цікавить. Куди йому їхати, хто його де чекає, чого їм боятись, усе нормально, він просто вчитель».

Сюжет? Теж ні. Сюжет простий, без особливих вивертів. Та й взагалі сюжетів не так багато. За Крістофером Букером, є лише сім основних сюжетів, на яких базуються всі міфи, романи, фільми… Перемога над чудовиськом, з грязі в князі, пригода, подорож і повернення, комедія, трагедія, відродження – ось і все. «Інтернат» – це подорож Паші в саме пекло – в інтернат за лінією фронту, де перебуває його племінник Саша, і повернення додому. Три дні триває його подорож, сповнена жахіть – перетину блокпостів, вибухів, голодних собак. Зрештою він повертається не тільки до свого містечка, а й «до себе» – він визначається, хто для нього «наші».

«Варто було потрапити сюди, в середину пекла, аби відчути, як багато ти мав і як багато втратив».

Що ж тоді? Мабуть, мене пройняло від близькості й реальності. Бо все відбувається не десь далеко або колись давно. А майже тут і майже зараз. Це Донбас у січні 2015 року. Коли вже хтось виїхав, а хтось залишився. І Жадан показує не героїв, які доблесно захищають рідну землю, а представників мирного населення. Показує різних, ніби нагадуючи, що не варто рівняти всіх під одну мірку.

«Стріляють, – погоджується Ніна, – тільки ж ви про це теж не говорите. Ніби вас це не стосується. Хоча давно слід було визначитися, з якого ви боку. Звикли все життя ховатися. Звикли, що ви ні при чому, що за вас завжди хтось усе вирішить, що хтось усе порішає. Не цього разу. Тому що ви теж усе бачили й усе знали. Але мовчали й не говорили».

«…Знаєш, як у нас прапор зривали?

- Ну? – не розуміє його Паша.

- Коротше, вони хотіли зірвати, а Ніна не давала. А всі стояли й дивились.

- І шо? – далі не розуміє Паша.

- Ну, коротше, тих, хто зривав, було всього двоє. І одна Ніна. А всі інші просто стояли й дивились, нічого не робили. Всі однакові. Нікого не шкода».

А ще Жадан так пише, що ти не просто читаєш історію, а живеш нею – бачиш місто з його підвалами, у яких переховуються люди, чуєш постріли і те, як їде БТР, відчуваєш промоклі ноги, вдихаєш запах мокрої псятини…

«Паша дивиться на місто й зовсім його не бачить. Бачить лише чорну яму, над якою, наче повітряні змії, висять великі чорні дими з довгими хвостами. Так, мовби хтось викачує з міста душі. Й душі ці – чорні, гіркі, чіпляються за дерева, пускають коріння в підвали, ніяк їх не вирвеш».

Чому варто прочитати «Інтернат»? По-перше, щоб витягти той факт, що в нас у країні досі триває війна, ближче до поверхні своєї свідомості. По-друге, щоб спробувати краще зрозуміти тих, хто там залишився. Бо війна закінчиться, а нам ще довго треба буде долати взаємні образи.

Коментарі ()