«Холодно... Якби не було і як би не дуло…» у ваші вікна, не сумуйте. Краще заваріть чай, залізьте під плед і захопіть із собою тепленьку книжку. Таку, наприклад, як «Britt-Marie was here» Фредріка Бакмана. Ця історія точно зігріє! Про що вона? Про те, що ніколи не пізно бути собою, починати все з початку, здійснювати мрії, вибирати з-поміж усіх варіантів «себе».

Головна героїня – Брітт-Марі. Їй 63 роки. Вона все життя присвятила чоловіку та його дітям від першого шлюбу, а тепер шукає роботу. Річ у тім, що Брітт-Марі пішла від чоловіка, коли той її зрадив, і тепер боїться, що коли вона помре, то ніхто й не помітить. Їй важко знаходити спільну мову з людьми – вона постійно каже все, що думає, і це не всім подобається. Вона маніакально обожнює чистоту й порядок та терпіти не може футболу. І от вона опиняється в Богом забутому маленькому містечку. Знайомиться з його мешканцями і поступово стає для них дуже важливою людиною. Зокрема, Брітт-Марі стає тренером дитячої футбольної! команди. До неї починає підбивати клинці місцевий шериф Свен, аж тут на горизонті з’являється знову Кент. І Брітт-Марі доводиться обирати – звичне життя з чоловіком у будинку з її улюбленим балконом чи надія на справжнє кохання?

Чесно кажучи, я очікувала на інше завершення цієї історії, але потім зрозуміла, що саме такий кінець – ідеальний для Брітт-Марі. 

І наостанок трохи цитат: