#книги
Дюна або неймовірний світ Френка Герберта

Прочитала я «Дюну» Френка Герберта місяць тому, а пишу тільки зараз. Бо трохи в голові запаморочилося від роману, як від чарівних прянощів. І не дивно, адже автор заварив такий міцний коктейль! Політика, релігія, пригоди, екологія, кохання – ось далеко не повний перелік інгредієнтів, з якого складається культовий роман. Як же його описати? «Дюна» – це…

Довершений зразок наукової фантастики. Усе відбувається в далекому-далекому майбутньому, після хрестового походу людей проти комп’ютерів, розумних машин і роботів. Люди перемогли, але в новій Біблії з’явилося: «Не сотвори машини, яка б імітувала розум Людини». Тепер люди живуть по різних куточках всесвіту й здійснюють космічні подорожі завдяки меланжу – особливим прянощам, які видобувають на одній планеті – Арракісі або Дюні. Ці прянощі також продовжують життя й розширюють розумові здібності, тому той, хто має до них доступ, володіє всім. А ще в тих, хто постійно вживає меланж, очі стають сині-сині.

Космічна «гра престолів». Інтриги, зради, вбивства, війни – тут теж Великі Доми намагаються один одного знищити, але вже в масштабах всесвіту. Історія починається з того, що за наказом Падишаха-Імператора Шаддама IV дім Атрідів має покинути прекрасну планету Каладан і переселитися на пустельний Арракіс, що досі належав підступному дому Харконненів. Герцог Лето Атрід підозрює, що це пастка, але змушений підкоритися. Він прибуває разом зі своєю наложницею Джессікою та 15-річним сином Полом на ворожу планету й починає справедливо владарювати, не забуваючи про державні комунікації. Кхе-кхе... як піарниця не можу таке не помічати:

«Нам не повинно бракувати плівки, – сказав Герцог. – Як іще ми заповнимо села та міста нашою інформацією? Люди мають знати, як добре я правлю ними. А як вони довідаються, якщо їм про це не розповідати?».

Пригодницький роман. Після смерті батька Пол з матір’ю опиняються в пустелі, де панують гігантські піщані хробаки й місцеві жителі – фримени. Чи вдасться їм вижити? Надія є. Оскільки вже давно орден Бене Ґессерит посіяв серед фрименів міф про месію, який прийде ззовні й врятує Дюну.

Філософська казочка для дорослих. На тлі неймовірних декорацій герої розмірковують про релігію, страх, нерівність у суспільстві, марнотратство, своє призначення в житті. Звичайно, я не могла не підкреслити декілька цитат:

«Я не повинен боятися. Страх убиває розум. Страх – це маленька смерть, що веде до повного самозабуття. Я зазирну в очі своєму страхові. Я дозволю йому пройти повз мене та крізь мене. І коли він піде геть, то обернуся до нього внутрішнім зором і простежу його шлях. Там, де страх пройде, нічого не зостанеться. Залишуся тільки я».

«Що ти зневажаєш? Ось це і відкриває твою суть».

Спроба передбачити майбутнє з його екологічними викликами. Автор описує планету, де для людей найбільше значення має вода, яку вони збирають по краплині. Навіть зі своїх тілесних відходів! Для цього вони використовують спеціальний одяг – дистикости. Вони мріють і діють заради прийдешніх поколінь – докладають неймовірних зусиль, щоб за декілька століть перетворити планету на зелений рай. Читала й сумувала, бо ми ж не цінуємо того, що маємо, і живемо так, ніби після нас нікого не буде... 

Сімейна сага. Точніше, її початок, адже «Дюна» – перша з шести книжок у серії. Сподіваюся, що видавництво не зупиниться на першій частині, бо я вже хочу читати продовження про дітей Пола Атріда.

Безперечно, автор створив неймовірний світ далекого майбутнього. І мені цікаво було в нього зануритися попри купу вигаданих автором термінів, значення яких треба було щоразу підглядати в словнику. А ще, як він пише! Це ж наче поезія. Ви послухайте:

«Юнак раптом відчув зневагу до всіх цих балакучих облич. Дешевих масок, що приховували гнійні думки – голосів, що тріскотіли в надії заглушити гучну тишу в їхніх душах».

Лише одне не сподобалося в романі – роль жінок у суспільстві. Автор ніби й пише про далеке майбутнє, але жінки в ньому все ще грають другорядні ролі. Навіть представниці ордену Бене Ґессерит. Попри всі їхні розумові та фізичні здібності, вони зрештою стоять за чоловіками. Що вже говорити про фрименів? У них дружина загиблого переходить у власність до того, хто його переміг. Несправедливо, чи не так?

Коментарі ()