#книги
Моє каяття

11 днів я читала «Моє каяття» каталонського письменника Жауме Кабре. Два дні після цього нічого не читала. Тричі сідала писати відгук. І вставала. Бо як написати про книжку, яка весь час тримала мозок у напрузі? Заманювала пробиратися через силу-силенну маленьких історій, які зрештою переплавилися в одну велику. Підривала віру й змушувала плакати. Надихала слухати Моцарта та Бетховена.

Ви тільки уявіть. Понад 150 персонажів. Сім різних проміжків у часі. Декілька країн. Автор пише то від першої особи, то від третьої. Діалоги перетікають з одного в інший, часом без чіткої ідентифікації, хто і де це говорить. Бо не встигаєш оговтатися, а ти з післявоєнної Барселони опиняєшся в Жироні XV століття або в Парижі XVIII століття. Без жодного попередження – бодай абзацу чи відступу. Звучить складно? Так воно і є. Мені деколи доводилося перечитувати одну-дві сторінки, щоби зрозуміти, де я тепер. Але це й заворожувало. Отаке вміння автора жонглювати й не відпускати мене як читачку.

Я просто не могла відірватися від сповіді Адріа Ардевола – інтелектуала, обдарованого з дитинства, що знав кільканадцять мов, грав на скрипці, викладав в університеті, писав на філософські теми. У минулому часі, тому що все залишилося позаду через хворобу Альцгеймера. Тепер, вириваючи у хвороби свої спогади, він пише свої коханій, щоб спокутуватися за свої й чужі гріхи, ба більше – за все зло, що існує. Його історія переплітається з історією родинної реліквії – стародавньої скрипки. І ця історія просякнута кров’ю – від зернини, з якої виросло дерево – сировина для скрипки, через табір Аушвіц і до смерті батька Адріа.

Усе є в цій історії – справжнє кохання, дружба, заздрість, шахрайство, вбивства. А ще роздуми – про музику й поезію, про витвори мистецтва й злочини заради них, про політику, про м-мерзенне життя й уселенське зло. Хотілося розібрати книжку на цитати! Зрештою я майже так і зробила. Ось лише деякі з них:

«Музикант хоче мати інструмент, щоб грати… Колекціонер не грає на інструментах, – він грається з ними».

«Ти помітила, що життя – незбагненна випадковість? З-поміж мільйонів батькових сперматозоїдів тільки один запліднив яйцеклітину. Те, що народилася ти, що народився я, – це все незмірні випадковості».

«Мені нестерпно бути нестерпним».

«…як і всі смертні, він не бачить щастя, яке поряд, бо його засліплює недосяжне».

«Тільки-но доторкнешся до краси мистецтва, твоє життя змінюється. Тільки-но почуєш спів хору Монтверді, твоє життя змінюється. Тільки-но подивишся зблизька на картини Вермеєра, твоє життя змінюється; тільки-но прочитаєш Пруста, ти вже не той самий. Я навіть не знаю, чому це так».

«Жорстокість в історії людства існує так багато років, що взагалі не мало би бути ніякої поезії, бо кожна поезія – це поезія «після…». А про те такого не сталося, бо інакше, хто б міг розповісти про Аушвіц?»

«… завжди можна виправити для однієї людини те зло, яке було заподіяне іншій. А виправляти треба».

«Якщо зло може бути безпричинним, тоді нам кінець».

«Немов піщинка, яка згодом стає перлиною, драма теж починається з невинного, незначущого жесту чи слова».

«Там, де є ти, смерті немає, там, де є смерть, тебе вже немає. Саме тому боятися смерті – це марнувати час».

«Моє каяття» – це поки книжка року в моєму суб’єктивному заліку. І я точно її перечитаю, бо як сказав Жауме Кабре: «Книжка, яка не заслуговує того, щоб її  перечитали, взагалі не заслуговує, щоб її читали… Але, не прочитавши, ми не знаємо, чи заслуговує вона перечитування. Життя жорстоке». Ви теж спробуйте, буде не легко, але вона того варта.

Коментарі ()