#ЧитаюУкраїнське
Перехресні стежки або атлант по-українськи

Мені набридло чути нарікання на українську літературу. Буцімто нудна, застаріла, слабка... Тож вирішила я читати більше українських сучасних авторів, а ще перечитати деякі твори класиків. Почала з Івана Франка – нашого недооціненого генія. Якщо не вірите мені, прочитайте «Франко від А до Я», або просто погугліть… Обрала «Перехресні стежки», які запам’яталися мені зі школи дивною любовною лінією між адвокатом, палким захисником селян Євгеном Рафаловичем і Регіною.

 Перечитала і не пошкодувала! Про що ця книжка?

  • Про долі людей, які часом так переплітаються, що аж вити хочеться.
  • Про кохання… Куди ж без нього? Правда, у Франка звучить: «Любов не залежить від нашої волі, приходить без нашої заслуги, щезає без нашої вини».
  • Про долю народу, який так заблукав між минулим і майбутнім, що не знає, куди йти, і топчеться на місці.
  • Про атлантів, які дають надію і на яких усе тримається.
  • Про те, куди веде інертність однієї людини й цілого народу.
  • Про вибір, який завжди є, навіть, якщо його не видно.
  • Про судову систему, коли слова «завдати когось до суду» звучать як страшна погроза.

Хіба це зараз не актуально? Гірко, але дуже актуально. І нехай тло й певні декорації (читайте: «технології») змінилися, багато проблем залишилося.

А як пише Франко? Ох! Не знайду слів, щоб описати. Мова не зовсім звична, бо приправлена діалектизмами, але яка образна. Його герої – не ідеальні, але живі. Я їх ненавиділа, зневажала, співчувала їм. А в образі Євгена Рафаловича я побачила «руського» (не плутати з «російським») атланта, який розумів, що треба виривати селян з мороку неосвіченості й інертності, а ще підкреслював свою національність.

«… д-р Рафалович виступив відразу новатором, консеквентним і впертим: він відразу зробив свою канцелярію руською і поклав собі правило, що ні один “кавалок” із неї не сміє вийти на іншій мові, як тільки на руській. Се була правдива революція».

Знаєте, кого мені було найбільше шкода? Ні, не Регіни. Її мені важко зрозуміти, хоча вона й жила в часи, коли вважалося, що «… жінка, як верба, де її посади, там прийметься». Найбільше шкода мені було Демка Горішнього – селянина, який заблукав у лісі.

«Отсей старий, що заблудив у близькім сусідстві рідного села, що стоїть насеред гладкого, рівного шляху і не знає, в який бік йому додому, чи ж се не символ усього нашого народу? Змучений важкою долею, він блукає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть, мов отсей заблуканий селянин, серед шляху між минулим і будущим, між широким, свобідним розвоєм і нещасним нидінням, і не знає, куди йому йти, не має сили ані надії дійти до цілі».

Понад 100 років пройшло, а ми й досі не дуже просунулися… Хіба ні?

Не думала, що мене так зачепить ця повість. Читати в дорослому віці – це так по-іншому… Спробуйте з вашою улюбленою книжкою або навпаки з тією, що не далася в шкільні роки.

Коментарі (0)