#укрліт_НЕ_нудно
Валеріан Підмогильний «Місто»

Ммм… М-І-С-Т-О. Магічно. Інтелектуально. Сильно. Тонко. Образно. Так, це я про «Місто» Валеріана Підмогильного. Не вірите? Напишу по пунктах. Однак почну з кінця.

Образно. Підмогильний справді так пише. Лиш послухайте: «гострий сміх, що, зринувшись десь, котиться, здається, з вуст на вуста, запалюючи їх по черзі, мов сигнальні вогні» або «… життя – це широкомовна, галаслива лотерея з барвистими афішами, запаморочливими плакатами й досконалою рекламою, що провіщає надзвичайні виграші, делікатно замовчуючи, що на один щасливий білет припадають тисячі порожніх тонісіньких квитків і брати участь у тиражі можна тільки раз». Його книжку хочеться розтягти на сотні цитат, що я майже зробила…

Тонко. Автор не чіпляє ярликів. Ми чітко бачимо головного персонажа Степена через його думки й вчинки, а не завдяки характеристикам автора. А як він описує місто? Зрештою, важко не вгледіти, що в нього Київ – один із головних персонажів, який безмовно впливає на своїх мешканців.

Сильно. Важко залишатися байдужою, читаючи цей роман. Цікавість, надія, роздратування, зневага, гнів… Усе це викликав у мені Степан, який приїхав із села здобувати місто. Він здібний, легко отримує стипендію, знаходить прихисток, роботу, публікує перше оповідання. Але ж йому все не йметься! І ми бачимо, як він «піднімається»: від сільського одягу до модного; від передмістя до центру, від статусу студента до очільника престижної посади, від Надійки-Мусіньки до… А в той час його душа падає все нижче і нижче, на жаль.

Інтелектуально. Бо скільки в книжці роздумів? Про життя, своє призначення, щастя, задоволення, любов, літературу, жорстокість… Інколи вони дуже суперечливі, з ними важко погодитися, але вони змушують задумуватися. Направду «Місто»  чудовий приклад українського інтелектуального роману.

«Кому стане сміливості проголосити: ось це любов, а це вже ні? Черевики можуть бути стоптані, драні, латані, скривлені й держані, все-таки черевиками лишаючись. Чому ж для любові раз у раз вимагати новенького взуття? Вона ходить часом у постолах і пантофлях».

«Часом відчуєш, що ти – звір, кровожерний звір, і стане сумно. Життя жорстоке. Знаєш, що виправити цього не можна, і все-таки шкода. Потім якось ясніше зрозумієш, що й навколо ж самі тварюки, наволоч, мерзота, шибеники – і робиться страшно. Від того, що ти такий, як вони, і вони такі, як ти»

Магічно. Мені здається, легко полюбити книжку, якщо симпатизуєш головному герою, хоча б трішечки. А як можна симпатизувати Степану? Обдарованому покидьку, який то падає в розпач від першої невдачі, то ціни собі не складе, почуваючи себе вищим за всіх? 

«От вони, ці горожани! Все це – старий порох, що треба стерти. І він до цього покликаний.»

Та попри це я полюбила цю історію. Хіба це не магія? Ба більше: автор змусив мене задуматися, а чи краща я за Степана? Адже коли я приїхала до Києва у свої 17, так хотіла «влитися», що почала говорити російською. Мені ще й досі соромно за ту себе, яка так легко відмовилася від рідної мови. Але-але-але…

«…на світ і на себе варто дивитися трохи вибачливіше, ніж йому здавалося, бо в житті, як і в гололедицю, можна падати й інших валити зовсім випадково, цілком несподівано для себе й для ближнього».

Мені дуже сподобалося.

  • Книжкова полиця 2018: 4/100
  • Жанр: урбаністичний інтелектуальний роман
  • Тематика: пошуки себе й своєї долі в місті
  • Кількість сторінок: 265
  • Час на прочитання: 3 дні
  • Моя оцінка: 9/10

Коментарі ()