#ilatanka_reading
Клуб невиправних оптимістів

А ви сумуєте за книжками? Маю на увазі, після того, як їх прочитали. От я дочитала «Клуб невиправних оптимістів» Жана-Мішеля Ґенассія лише два дні тому, а вже сумую. І не раз піймала себе на думці, що хочу розгорнути книжку й почитати, що там далі відбувається з Мішелем, Сесіль, Камілою, Франком, Ігорем, Леонідом і ще купою людей. Не змогла назвати їх «персонажами», бо для мене вони стали добрими знайомими. Я перейнялася їхніми історіями так, що хочеться знову з Мішелем зайти до бістро «Бальто», щоб дізнатися останні новини. Заспокоїлася трохи лише тоді, коли сама додумала майже кожному з них щасливе продовження історії.

Про що книжка? Уявіть 60-ті роки в Парижі. Увесь світ оговтується від Другої світової війни, водночас триває Алжирська війна за незалежність від Франції. Головний герой – Мішель. Йому 12 років. Він обожнює книжки, фотографує й ненавидить математику. У його родині панує неспокій – через невирішені питання між батьками, через старшого брата Франка, через політичні розбіжності.

«Дітям не розповідають, що було до них. Спершу ми замалі, щоб усе зрозуміти, далі вже задорослі, щоб слухати батьків, потім на все це немає часу, і врешті стає запізно. Отак у родинах і ведеться. Живуть під боком, наче й знають із ким, але насправді навіть не уявляють, що то за люди».

Мішель постійно втікає від цього – до дівчини старшого брата Сесіль, або в бістро «Бальто». В останньому він відкриває для себе клуб, у якому грають у шахи справжні оптимісти – Ігор, Вернер, Леонід, Володимир… Це люди, яким вдалося вигризти своє право на оптимізм. Вони втекли з Радянського союзу чи інших країн Східної Європи. Вдома вони залишили все – коханих, дітей, успішні кар’єри, статус, гроші, але врятували своє життя. Тепер вони – колишні лікарі, пілоти, директори – таксують або займаються нелегальною бухгалтерією, а ввечері зустрічаються в «Бальто».

«Якщо не ми будемо оптимістами, то хто тоді?»

Не чекайте від цієї книжки шаленої динаміки. Тут її немає. Ця книжка – як низка окремих історій. Нанизуєш одну історію за одною – і бачиш, як вони доповнюють одна одну й разом утворюють щось цілісне. І тут є все – історія дорослішання, перше й далеко не перше кохання, справжня дружба, вірність і зради, спогади про сувору реальність у Радянському союзі й життя у Франції на противагу, а ще багато роздумів про письменників і книжечки.

«Прочитати й полюбити роман такого собі покидька – ще не злочин, це не зобов’язує поділяти його життєві переконання й не робить тебе спільником, це означає тільки, що ти визнаєш його талант, аж ніяк не моральні принципи та ідеали».

«Є в читанні щось ірраціональне. Ще не читавши, відчуваєш одразу, полюбиш ти книжку чи ні. Вдихаєш, принюхуєшся до неї, запитуєш себе, чи варто витрачати час на її компанію. Незрима алхімія знаків, накреслених на папері, що викарбовується в нашому розумі. Книжка – жива істота. Заледве глянувши, людина відчуває заздалегідь, чи подружиться з нею».

«Пам’ять – найперший ворог щастя. Щасливі люди забувають».

«Брат і сестра – це навіки. Я ніколи тебе не зраджу».

«Виголошувати: «Ми не знали» – не що інше, як колективна самозаспокійлива брехня. Росіяни, як і німці, французи, японці, турки й решта, знали, що коїться в них під боком. Обдурених не було. Арешти, заслання, репресії, катування, депортації, екзекуції, пропаганда, фальшиві фотографії. Протестуєш – щезаєш. Врешті, усі затикалися».

Мабуть, ви вже зрозуміли. Мені дуже сподобалося!

  • Книжкова полиця 2018: 8/100
  • Жанр: сучасна проза, роман
  • Тематика: дорослішання, виживання в чужій країні
  • Країна: Франція
  • Нагороди: Гонкурівська премія ліцеїстів
  • Кількість сторінок: 638
  • Час на прочитання: 7 днів
  • Переклад: 8-9. Помітила некоректне вживання слова «кращий»: «Леонід був кращий (тут потрібно «найкращий») гравець Клубу».
  • Моя оцінка: 9/10

Коментарі (0)