#мама_начитала
Досить істерик!

Коли я стаю свідком дитячої істерики, я завжди ніяковію. Не за ту дитину, не за її маму чи тата, а за себе. Ніяковію, бо не знаю, чи вистачить мені розуму й емпатії, щоб правильно відреагувати в такій ситуації з власною дитиною? Річ у тім, що я початківець у цьому питанні – сину ще й 10 місяців немає. Однак я вирішила не чекати на «практичні заняття», а спочатку підтягти «теорію». І тут я побачила книжку «Досить істерик!» Деніела Сігела й Тіни Брайнсон. Торік я прочитала їхні «Секрети мозку. 12 стратегій розвитку дитини» – і вони відразу потрапили до мого переліку найулюбленіших книжок про виховання. Тож мені було цікаво прочитати їхню новинку про таку непросту для всіх батьків тему.

Мені дуже близький розумний підхід до дисципліни, які пропонують Деніел Сігел і Тіна Брайнсон, тому я точно буду перевіряти їхні поради на практиці. Зокрема, поради щодо того, як встановити емоційний зв’язок із дитиною, коли вона демонструє не звичайну свою поведінку, а лютує, скиглить, б’ється, верещить тощо. Адже автори ще раз нагадали, що саме в такі моменти дитина потребує нашої чуйності якнайбільше.

«Від того, як ми поводимося з дітьми, коли вони засмучені, залежить розвиток їхнього мозку і відповідно те, якими людьми вони ростуть».

Я остаточно переглянула свої погляди, щодо прийнятної реакції на дитячу істерику. До речі, зупиніться на хвилину й подумайте. Як ви думаєте, що варто робити, якщо дитина влаштувала істерику? Можливо, вам спаде на думку щось із цього:

  • Ігнорувати, щоб показати, що «істерики не працюють»;
  • Поставити в куток чи відправити до іншої кімнати, щоб дитина заспокоїлася та обміркувала свою поведінку;
  • Покарати – ударити, забрати улюблену іграшку чи заборонити мультики тощо.

Насправді дуже часто батьки обирають серед цих варіантів. Мабуть, і я б сама раніше обрала «ігнорувати». А от Деніел Сігел і Тіна Брайнсон доводять – ці методи не працюють… Особливо, у довгостроковій перспективі. Що ж робити? Автори радять встановити емоційний зв’язок і переорієнтувати. Хочете деталей? Читайте книжку – там усе легко й доступно, а чого тільки варті ілюстровані ситуації!

«Коли діти засмучені чи влаштовують істерики, ми потрібні їм найбільше. Ми повинні засвідчити їм свою присутність і те, що будемо поряд, навіть, коли вони поводяться дуже погано. Цим ми забезпечуємо довіру й гарантуємо відчуття цілковитої безпеки».

«… щоразу, коли ми виховуємо дітей, наша головна мета полягає не в покаранні, а в навчанні».

«… часто недоречна поведінка дитини – знак довіри та відчуття захищеності. Багато батьків зазначають, що діти «весь негатив залишають для них», поводячись значно краще в школі чи з іншими дорослими. Це зрозуміло. Ці спалахи значною мірою – знак довіри, а не якась форма протесту».

«Погана поведінка – це зазвичай лише симптом. І вони з’являтимуться знову, якщо ми не встановлюємо емоційного зв’язку із почуттями й суб’єктивним досвідом дитини, що спричиняє поведінку. Наступного разу, коли дитина погано поводитиметься, одягніть капелюха Шерлока Холмса і знайдіть, яке почуття приховано за поведінкою – цікавість, злість, розчарування, виснаження, голод, пригніченість тощо».

Здається, тепер я готова до істерик. Принаймні теоретично.  Насправді книжка дуже корисна. Легко про складне, практичні поради, життєві приклади, наглядні ілюстрації – усе, як я люблю. А ще наприкінці книжки є шпаргалка, куди можна зазирати, щоб пригадати основні моменти. До речі, я планую вмовити чоловіка передивитися всі ілюстрації з прикладами й прочитати шпаргалку, сподіваюся, це допоможе нам вибудувати єдиний підхід до виховання.

  • Книжкова полиця 2018: 24/100
  • Жанр: нон-фікшн
  • Тематика: виховання
  • Кількість сторінок: 264
  • Час на прочитання: 3 дні
  • Переклад: 8-9
  • Моя оцінка: 9

Підготовлено для блогу Yakaboo.

 

 

Коментарі (0)